«Я переживаю, що все мистецтво буде про війну». Акторка Тетяна Тумасянц, військовослужбовиця

У спецпроєкті «Вона. Війна» про жінок, які наближають перемогу, Аліка Піхтерева поспілкувалася з Тетяною Тумасянц. У мирному житті Тетяна була акторкою Харківського державного академічного театру ляльок імені В. А. Афанасьєва, а під час повномасштабного вторгнення стала військовою. 

Фото: Архів Харківського театру ляльок

24 лютого мало стати датою прем'єри «Матінка Кураж та її діти», яку готував театр. Та сталося вторгнення, і Тетяна поїхала в Київ до коханого, який заздалегідь записався в тамтешню тероборону.

«Він мав контракт і сказав, що повинен йти по-любому. Я подумала: а що буду робити я? Не уявляю, навіщо мені світ без Льоші? Ми лише вісім місяців до війни зустрічалися. У нас ще кохання таке ніжне, крихке. Думаю: та ну її в жопу, ту війну, я з нею посперечаюсь. І пішла з Льошею».

Протягом перших двох місяців Тетяна тренувалася і старанно вивчала такмед, бо до початку великої війни була далекою від медицини. Жінка все життя займалася мистецтвом: спочатку була хореографічна школа, згодом Харківський університет мистецтв, одразу по закінченню — театр.

Тактичну медицину Тетяна засвоїла добре, але головним медиком роти стати відмовилась. Говорила, що буде насамперед надавати допомогу чоловікові. Побратими посміялися і сказали: «Добре, станеш стрільцем». 

«Взагалі жінці на війні важкувато: берці починаються з 39 розміру, це в кращому випадку, а так із 40-го. У мене 38-й. Ну, взимку — на шкарпетку, добре, а влітку... Спочатку ми все збирали самі завдяки друзям, грошам, які вони нам переводили. У нас було по три комплекти плит. Бо спочатку надіслали дуже важкі, я думала, мені капець, 20 кіло важив той бронежилет. Ще автомат, БК, каска — і все, тебе нема».

Тетяна рахує: 20 кілограмів бронік, два — БК, і ще автомат. Каже, до війни ніколи не повірила б, що на таке спроможна. Серед складнощів воєнного побуту називає гігієну:

«Влітку ти можеш сидіти на позиціях довго, і тебе не забирають, бо навіщо: не холодно, їжу, воду підвозять. Але я жінка, мені треба душ. Це проблематично, бо душ — це такий пузир і краник. Але ж там шаряться хлопці весь час, і мені доводилося митися після 10 вечора, коли темно. Льошка слідкував: “Пацани, Таня в душі, обходимо, обходимо”. Потім вони закрили душ загородочками, аби мені було зручно».

Але позиції змінюються, і на кожній душ не побудуєш. Хлопці користуються сухим душем, але для дівчат він не дуже зручний, каже Тетяна:

«Льоша мені грів в баклажках воду на сонці. У нас був індивідуальний окопчик, і за тим окопчиком він мені робив душик».

Присутність коханого поруч рятує ще й тому, що він актор, як і Тетяна:

«Ми все одно ніби трошки в театрі, щось весь час обговорюємо своєю пташиною мовою. Усі кажуть: відчуття, що ви в гурті, але вдвох, взагалі нікого не бачите. Я сподіваюся, що ми зможемо повернутися. Може, заради повернення ми проходимо цей шлях саме так, у новому сенсі, в нових формах».

На початку великої війни Тетяна та Олексій провели 45 днів у окопах без вихідних. Жінка каже, що тіло пам'ятає страшні переживання, але мозок зберігає і досвід, і чудові спогади.

«Ми бачили людей, яких я ніколи не побачила б, залишившись у театрі. Я дуже люблю наших місткинь, творчих людей, але це інший пласт. Добровольці, які пішли з перших днів на війну, — кандидати наук, актори, художники, акробати. Люди з великою душею, чокнуті на всю голову. Багато тваринного з тебе виходить на війні, ці рептильні реакції “стій-біжи-атакуй”. Коли відчув їх — уже знаєш, що ти маленька, вразлива тваринка. Вижити — найважливіше, життя — найголовніший сенс».

Військова розповідає, що перестала боятися. Вибухів у тому числі: тіло на них реагує, але більше не страшно. Після досвіду довгого перебування під обстрілами відрізняє на слух, що летить не в неї. Але в першу чергу Тетяна перестала боятися себе:

«Бо зазвичай ти на собі зациклений: що переживаєш, як на тебе подивилися, як виглядаєш, як сприймає тебе оточення. Зараз є внутрішня свобода, я виборола право жити як хочеться. Мені комфортно з людьми. У театрі такого не було, іноді важко спілкуватися: ми, театральні люди, закриті, хрін достукаєшся, а може, і не треба. А там люди максимально відкриті, ти як голий. Стосунки чесні, людям нема чого приховувати, а якщо є, то залишилося в мирному житті й нікого не цікавить».

Водночас жінка каже, що у військовій справі їй понад усе подобається не воювати. Коли відпускають на вихідний — це щастя. Розповідає, що якось мали виїхати з позицій у короткий проміжок між обстрілами, і машина заглохла:

«Розуміємо, що нам кранти. Вони перестроїлись іншу позицію обстріляти, а потім повернуться до нас. І пауза буквально 15 хвилин, за які треба тікати так, щоб аж жопа горіла. І нарешті мотор — джжжж! Це був звук щастя, насолоди, життя і майбутнього». 

Фото: АрміяInform

Майже рік Тетяна воювала: побувала на Херсонщині, у Вовчанську, а згодом їхній підрозділ перекинули на Бахмут.

«Усі розуміли, що буде важко: ТрО не дуже гарно озброєне, не знаю як зараз, дай Бог, щоб краще. І нам сказали: “Льоша, Таня, ви будете у Слов'янську робити багато справ тилових, але на передок не поїдете, ми ще хочемо вас побачити на сцені”. Але це було можливо лише після того, як ми по-чесному пройшли весь шлях у перших рядах. Нас знали, поважали. Дякую їм дуже. Бо не всі повернулися, на жаль».

Якийсь час Тетяна перепочила у Харкові. Зізнається, до міста повертатися не хотілося: здавалося, що шлях додому — це вже після Перемоги. Проте вона буде нескоро — і це нам треба прийняти, каже військова. У театрі Тетяна була багато разів, але не може навіть вийти на сцену: це теж після Перемоги. Після закінчення війни акторка прагне повернутися до театру, бо відчуває у собі зміни і цікавиться, як вони проявлятимуться на сцені: 

«Мені здається, буде цікавіше спілкуватися з людьми, ніж раніше. Хочеться розповісти таке, що словами не передати, на якомусь іншому рівні. Можливо, я собі лещу, але чомусь так відчуваю».

Фото: Margarita Korn

Мирне життя триває попри все, і це їй подобається:

«Люди, які не воюють, у них якісь зажими, сором. Та ви божевільні! Ми всі робимо, що в наших силах, наближаємо Перемогу. Ми намагаємося ворога відкинути якнайдалі, щоб повернутися в отаке райське містечко. Хтось повинен тримати цей Рай.

Я розумію страхи, що люди перестануть донатити, думатимуть: “Ну, хтось воює, я ж їх туди не посилав”. Оце, звісно, жах, ніхто так не кажіть, бо буде лихо. Якщо такого немає, все інше нормально. 

Я переживаю, що все мистецтво буде про війну. Про війну треба говорити, але так хочеться світла — безмежного, несподіваного, неочікуваного. Може, всупереч, згадуючи про війну, розуміючи, що вона є. Хочеться віри у завтра, яке буде краще, ніж вчора».

Тетяна Тумасянц

«Я в армії, бо розумію, що потрібна тут»: жінки-військові